Є відчуття, що ми почуємося в ефірі, але варто зробити і певні підсумки.
Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну з метою захопити і окупувати всю або більшу частину суверенної країни, „Радіо Гданськ” створило цю програму для того аби ті люди, які буди змушені залишити свою батьківщину отримували важливу інформацію щодо допомоги, можливостей, підтримки – яку надавала Польща, Поморське Воєводство, Труймясто і власне Гданськ.
А насправді, не лише фундації і організації, а і звичайні люди. Поляки, українці, люди із різними паспортами, але великим серцем. Цих україномовних випусків за два із половиною роки ми зробили понад тисячу. Ми розповідали про пункти роздачі гуманітарної допомоги, розселення і пошуки житла. Програми адаптації, вебінари, семінари, конференції, фестивалі, мовні курси, інтеграційні проекти і багато чого іншого. Ми записували інтерв’ю з людьми які пережили трагедії і з людьми які допомагають. Зараз варто сказати слова подяки.
Польща стала першим місцем, яка прийняла практично всю хвилю наших біженців. Це потім вони розподілилися по іншим країнам, а іноді й континентам. Польща стала нашим логістичним хабом та ремонтною базою для військової техніки. Польща підтримувала будь-яку ініціативу, спрямовану на розширення військової і енергетичної допомоги Україні, допомагала зброєю.
Сама Польща пройшла шлях який мусимо пройти і ми аби вижити. Країна вступила в ЄС і НАТО і стала країною із стабільною економікою і людьми, які можуть спланувати своє майбутнє.
Ми вичищаємо залишки проросійського минулого зі своєї країни зараз зброєю і кров’ю. А найголовніше нам це робити у себе в голові і у своїх діях. Дякуємо українцям які переходять з російської на українську, бо це підтвердження і демонстрація національної ідентичності.
Була у нас історія про “громадян” і “біженців”, позбавлення консульських послуг, ручне регулювання процедур і прАва. Посилився поділ на „тих хто тут” і „тих хто там”. До українських мігрантів ставлення в усіх урядів було зверхнє; як до зрадників, що посміли влаштовувати своє життя за кордоном.
І останні соціологічні дослідження показують, що підтримка біженців невпинно падає. Але це закономірні процеси. І саме так їх варто сприймати.
Але у діаспори є тисячі ініціатив волонтерства, гуманітарної допомоги, адвокація інтересів України. І справа не в тому, що залучені до них люди очікують на якісь нагороди. Бо є власники успішних бізнесів, а є працівники без мінімальної зарплати. Є ті, хто реально хоче повернутися, а є ті, для яких Україна важлива частина ідентичності, але точно не дім.
Мігрантам звісно не живеться гірше, ніж людям у прифронтових землях. Але попри все дуже хочеться аби самі українці теж показували більше прикладів достойної поведінки, менше потрапляли у кримінальну хроніку, дотримувалися законів і правил. Розмовляли українською… аби українці розмовляли українською. Бо якщо вони спроможні вивчити польську, то точно спроможні вивчити мову своєї країни.
Чи стали ми менше любити Україну, знаходячись у Польщі, чи перестали бути розчуленими, коли чуємо гімн? Чи перестали постійно думати та вболівати за Батьківщину, допомагати при першій же нагоді? Думаю ні.
Дякуємо полякам які у цей час були солідарні з нами. Дякуємо кожному нашому захиснику-герою, який боронить нашу землю. За те, що у нас ще є країна, куди можна повернутися. Шануємо тих, хто живий і пам’ятаємо тих, хто віддав життя.
Попри пережите, ми у більшості не втрачаємо віри, надії і впевненості, що Україна переможе! Побільше вам життєвої енергії для звершення добрих справ!
